Венерологія

Венерологія – це розділ медицини, який займається вивченням захворювань, які передаються статевим шляхом. Вона ґрунтується на встановленні причини захворювання, а саме виявленні збудника, епідеміології, патогенезу; відборі методів діагностики й лікування хвороби.

Венерологія як наука почала існувати близько 2600 років до н.е.

Вивчення венерології поділяють на 2 етапи. Перший – з давніх часів і до 15 століття. Так, стародавній папірус, датований дослідником Еберсом серединою 16 ст. до н. е., містить опис клінічної картини запалень сечостатевої системи. Гіппократ детально описав запальний процес в уретрі. До кінця 15 ст. вже була зібрана інформація про деякі венеричні захворювання, їхніх збудників, шляхи зараження тощо.

Другий етап почався з 15 століття, коли з’явилося таке страшне захворювання, як сифіліс, ще його називали Lues, тобто «покарання», а ще німецька, французька, італійська хвороба (за місцем розповсюдження). У той час найпоширенішими були сифіліс та гонорея, хоча їх вважали одним і тим же захворюванням.

Гіппократ, Цельс, Гален, Авіценна вважаються основоположниками венерології. Саме Гіппократ, а потім Гален і Цельс писали про сифіліс у своїх трактатах, а Гален уперше описав клінічну картину гонореї.

Зміст

Класифікація венеричних захворювань
Методи діагностики венерології
Принципи лікування венеричних захворювань
Профілактика венеричних захворювань
Можливі ускладнення та наслідки венеричних захворювань

Класифікація венеричних захворювань

Венеричні хвороби – це висококонтагіозні інфекційні захворювання, які, в основному, передаються при статевих контактах і викликають різні запальні процеси у жінок і чоловіків, в окремих випадках, – у дітей. Венеричні захворювання частіше вражають сечостатеву систему, але існують окремі збудники, які можуть вражати опорно-руховий апарат, серцево-судинну, зорову, центральну нервову систему (гонорея, сифіліс, хламідіоз), ротову порожнину (фарингіт, амігдалід, стоматит і т.п. ).

Класичні венеричні захворювання:

сифіліс;
венерична лімфогранульома;
донованоз;
гонококові інфекції.

Негонококові інфекції:

урогенітальний хламідіоз;
урогенітальний трихомоніаз;
урогенітальний мікоплазмоз;
кандидозні вульвовагініти й баланопостити;
генітальний герпес;
гострі кондиломи;
генітальний контагіозний молюск;
гарднерельоз.

Короста й лобковий педикульоз також належать до венеричних захворювань.

Методи діагностики венерології

На сьогодні у світі існує безліч методів діагностики венеричних захворювань, які з легкістю й точністю до 99% дозволяють виявити збудника запального процесу й поставити діагноз.

Спочатку лікар дерматовенеролог збирає анамнез, проводить ретельний огляд місця ураження й призначає необхідні дослідження.

Існують експрес-методи діагностики захворювань та більш тривалі за часом, які є більш точними й об’єктивними.

Для кожного захворювання існує певний метод діагностики, який точно може допомогти в постановці діагнозу.

Для діагностики сифілісу використовують кілька методів, найпоширенішими й точними з яких є:

реакція Вассермана, або реакція зв’язування комплементу стоїть на першому місці в діагностиці сифілісу. Ґрунтується на феномені зв’язування комплементу. Ступінь позитивності результату оцінюється плюсами: ++++ (різко позитивний); +++ (позитивний); ++ (слабо позитивний); + (сумнівний); – (негативний);
реакція імунофлюоресценції або РІФ – це більш об’єктивний метод дослідження, на підставі якого можна поставити діагноз. Полягає у виявленні флуоресцентних антитіл. Вони не з’єднуються з певним антигеном і забезпечують світіння препаратів у синьо-фіолетових променях ртутно-кварцевої лампи. РІФ є чутливою реакцією, завдяки якій можна виявити хворих з прихованим і пізнім сифілісом.
РПГА, або мікрогемагглютинація також є об’єктивним методом діагностики й за специфічністю прирівнюється до РІФ. Полягає у визначенні специфічних антитіл до збудника сифілісу, а саме Treponema pallidum.

Існують інші методи діагностики, які допомагають поставити діагноз, але не є поширеними через низьку специфічність або витратність.

До них належать:

реакція іммобілізації блідих трепонем;
ПЛР;
ІФА;
реакція імунного прилипання;
дослідження спинномозкової рідини (для дослідження нейросифілісу).

Для діагностики гонококової й негонококових інфекцій застосовують:

ПЛР (точність становить близько 98%);
імунофлюоресцентний метод;
реакція Борде-Жангу;
бактеріологічне дослідження;
ІФА.

Принципи лікування венеричних захворювань

Після визначення збудника обирається метод лікування.

Для лікування венеричних захворювань застосовують антибактеріальну, протигрибкову, загальнозміцнювальну, протизапальну терапії. Місцеву і системну терапію.
З антибактеріальних засобів: препарати пеніцилінового ряду, групи тетрацикліну, макролідів, цефалоспоринів.
Місцево застосовують відвари різних трав, які мають протизапальні та антибактеріальні властивості.
Також використовують антибактеріальні, протигрибкові й протизапальні мазі. В окремих випадках – комбіновані трикомпонентні, які мають у своєму складі протигрибковий, антибактеріальний і протизапальний компонент.
Залежно від збудника тривалість лікування може становити від 10 днів до 1 місяця.
Для підняття загального імунітету, який допоможе боротися зі збудником, застосовують імуномодулюючі препарати.

Профілактика венеричних захворювань

Для запобігання венеричним захворюванням необхідно:

уникати випадкових статевих зв’язків;
при статевих контактах використовувати засоби захисту від захворювань, що передаються статевим шляхом;
своєчасно виявляти й лікувати хворих на венеричні захворювання;
періодично проходити обстеження на венеричні захворювання;
використовувати індивідуальні засоби гігієни, особливо в готелях, душах, лазнях, саунах, спортзалах (рушники, мочалки, спідню білизну тощо);
лікувати статевих партнерів одночасно.

Можливі ускладнення венеричних захворювань

Можливими наслідками венеричних захворювань є:

безпліддя;
у чоловіків – баланіт, баланопостит, фімоз, парафімоз, орхоепідідіміт, уретрит, простатит, рак простати;
у жінок – вагініт, вульвовагініт, бартолініт, сальпінгіт, оофорит; рак шийки матки, рак яєчників;
цистит.